Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об’єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик – гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим – і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв’язок. Це другого дня було – я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння із завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» – а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там із своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!

Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.

Яка війна, та ви що, хай Бог милує, зажебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, – повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років і слова затвердли в ньому, як мінерали, – важкі слова людини, не звиклої до інтеліґентської пустопорожньої балаканини.

А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), – чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.

Я хотіла попросити: не треба! – і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісно. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було – сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти – приставай до нас!» О Господи.

В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» – розвозили людей із Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, – і за чверть години злетиться півавтопарку, і який Величко про них напише, який великий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони ХХІ-го століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?..) По радіо тимчасом ведучий звертався до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи – збити напругу, – і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила й я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, – як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, – будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме – будь ласка – разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, – виведи його. Виведи народ мій із Єгипту. З цього передзим’я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піцикато, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.

ВІН: …Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, – з добрячим запасом, – я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбому, – його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками: як грамотний візуал, він вкурив те, чого в зуб не вкурюють політично замотеличені журналісти, – що між Майданом і сценою не було однозначного прямого зв’язку, що всі ті зібрані люди, число яких щовечора зашкалювало за мільйон, усі ті тижні жили й організовувалися самоправно, за своїми власними силовими лініями й центрами тяжіння, а сцена була тільки свого роду столицею, з якої ми чекали розпоряджень, символічним княжим градом цієї тимчасової країни, – авжеж, країни, кажу я Густаву, землі обітованої, the Promised Land, і Густав не сміється, не приймає це за жарт, а дивиться вбирущими очима, чекаючи дальших пояснень, – властиво, кажу йому, ми в Києві всю ту осінь, десь місяців зо три, жили, ну, як би це сказати, – з наростаючим почуттям братерства, чи що (тут мене знову заклинює, бракує слів, помагай, моя маленька!), – возлюбивши ближнього свого як оглашенні, це ще до виборів, до першого туру почалося, коли на вид сміливо виставленої напоказ помаранчевої стрічки всі аж розцвітали, як на вид найдорожчої людини, отак ідеш вулицею або їдеш у машині – і буквально купаєшся в любові, у зустрічних ласкавих усміхах, вітальних клаксонах і помахах рук, і сам мов підносишся над землею, ладний усіх обіймати й цілувати, такі всі кругом рідні, хороші й красиві, – а мушу тобі сказати, що тої осени кияни зробилися неймовірно красиві, я ніколи не бачив на вулицях стільки вродливих людей, клянусь! – пам’ятаю, в середині жовтня, коли стрічки ще були в дефіциті й помаранчеве тільки-тільки починало з’являтися в одежі, по Хрещатику йшла дівчина з розмаяним вогненно-рудим волоссям і демонстративно несла перед себе обіруч, як запалений смолоскип, букет такого ж вогнянобарвного осіннього листя, я аж засичав тоді, що не маю камери, так вона йшла, – як сама Ніке, як жриця свободи, – і весь Хрещатик дививсь їй услід із захватом і любов’ю, це суцільне тепло, вдячність, довіра ширилися й ширилися без краю, ми були щось немов Божим Градом, the City of God, ми жили так, як